Юлія

Родина Юлії приєдналася до Фонду після загибелі тата, який із 2014 року захищав Україну. Він був справжнім патріотом, відданим батьківщині. Цю любов він передав і своїм дітям. Сьогодні Юлія разом із мамою та молодшою сестрою живе в Україні, яку так любив їхній батько.

Війна прийшла в життя Юлії ще тоді, коли їй було 7 років. Вона пішла у другий клас, а батько зібрав речі й вирушив на фронт. З того часу війна навчила дівчинку жити без нього, довго чекати зустрічей і радіти їм, але водночас – не звикати до присутності тата вдома, адже він знову мусив повертатися на фронт. Та Юлія терпіла, бо знала: люди, які побували на війні, вже ніколи не будуть такими, як раніше. Повномасштабне вторгнення принесло нові уроки: витривалість і здатність адаптуватися навіть у найважчих умовах.

Тато був для Юлії центром всесвіту. Вона вчилася в нього й хотіла в усьому бути схожою. Він передав їй любов до книг, фільмів і навіть до ігор. Батько писав вірші, і донька з другого класу намагалася повторювати за ним. А згодом сама відкрила для себе поезію, яка лишається з нею і сьогодні. Юлія каже: «Мій батько був неймовірною людиною. Я ним дуже пишаюся. Подібних людей я ніколи не зустрічала і, мабуть, не зустріну. Він був унікальним, і я щаслива, що перейняла від нього все найкраще».

Ще з дитинства Юлія мріяла стати акторкою – і з роками тільки впевнилася, що це її покликання. Сьогодні вона навчається на улюбленій спеціальності в університеті, бере участь у студентських постановках і пробує себе в театрі. Усе це стало можливим завдяки підтримці мами та натхненню, яке залишив Юлії батько.

Ще однією опорою для дівчини став Фонд «Діти Героїв». Тут вона знайшла друзів, які переживають подібний біль, і відчула, що не залишилася сам на сам зі своїм горем. Для неї були важливими подарунки й увага – як знак турботи від людей, які не дали їй відчути самотність.

Юлія вірить: «Час лікує. Треба займатися тим, про що мрієш. Адже ті, кого ми втратили, хотіли б бачити наші успіхи. Ми – родина й нащадки найсильніших людей у світі».