Перемога, мир, майбутнє. Про що мріють діти, які втратили батьків через війну

Чотири роки війни — це тисячі історій втрат. І тисячі дитячих життів, які змінилися назавжди.

З 2022 року БФ «Діти Героїв» підтримує дітей, які втратили одного або обох батьків через російську війну проти України. За сухими цифрами звітів — зруйновані домівки, недочитані казки, розмови, що обірвалися назавжди. За словом «втрата» — дитинство, яке довелося прожити занадто швидко.

Цей матеріал — про них. Про дітей, які вчаться жити далі. Про тих, хто мріє відбудувати дім, повернути мир, побачити тата уві сні й прокинутися без сирени. Це історії не лише про біль, а й про силу — про мрії, що не зникли навіть тоді, коли їхній світ розсипався.

Вікторія, 12 років

Ще кілька років тому життя 12-річної Вікторії було теплим і стабільним: власний дім у Макарові на Київщині, рідна вулиця, кімната з речами на своїх місцях, плани на канікули. Там було її дитинство — у стінах, які пам’ятали сміх, свята і звичайні сімейні вечори.

Після початку повномасштабного вторгнення цей дім знищили російські окупанти. В один момент зникло не просто житло — зник простір безпеки, до якого завжди можна було повернутися. Родина була змушена переїхати до бабусі в село і починати все спочатку.

Зараз Вікторія не мріє про щось грандіозне, як би це могло бути в мирні часи. Але вона дуже хоче, щоб закінчилася війна і вона змогла повернутися у свій відбудований дім, де кожна стіна — це її теплий спогад про безтурботне та світле життя.

Вікторія, 15 років

Вікторії — 15. Друзі та рідні її знають як активну та відкриту дівчину, яка завжди в центрі подій. Вона легко знаходить спільну мову з людьми, бере участь у шкільних ініціативах, будує плани. Багато хто каже: вона дуже схожа на тата. І характером, і внутрішньою силою.

Коли батька не стало, це було не просто горе. Для неї це означало втратити людину, з якою відчувала особливий зв’язок. Довгий час вона не могла прийняти, що життя тепер інше. Знадобилося багато часу й зусиль, щоб навчитися жити без щоденних розмов із ним, без його порад і підтримки.

Сьогодні Вікторія продовжує навчання, здобуває професію, замислюється про власну справу. Вона говорить про майбутнє — і в її словах знову з’являється впевненість.

У родині вірять, що тато поруч — у людях, які підтримують, у можливостях, що відкриваються, у тих, хто простягає руку допомоги. І коли Вікторія посміхається, це означає, що вона знаходить у собі сили йти далі.

Єгор, 11 років

11-річний Єгор живе в Києві, ходить до школи, а після уроків одразу біжить на футбольне поле. Там можна не думати про складні речі — лише про м’яч, команду і наступний гол. Нещодавно він почав говорити, що хотів би спробувати ще й бокс. Каже, що це «по-татовому».

Його батько захищав Україну з 2014 року. Навіть коли дізнався про невиліковну хворобу, не залишив службу. Продовжував бути поруч із побратимами до останнього подиху.

Про тата в родині говорять з великою повагою. Єгор росте з розумінням, що мужність — це не гучні слова, а щоденне рішення не здаватися. Його мама нині служить у Збройних Силах України. Вони разом мріють про перемогу, спокій для країни та майбутнє, у якому діти можуть зростати без війни.

Олександра, 13 років

Олександрі — 13. Повномасштабну війну її родина зустріла на Харківщині. Потім була евакуація — поспіх, тривога, евакуаційний потяг до Львова. Нове місто, гуртожиток, життя з валізами й постійним очікуванням новин із фронту.

Її тато воював у бойових підрозділах. Пройшов важкі напрямки — Херсон, Бахмут, Кліщіївку. Родина звикла жити між короткими дзвінками й повідомленнями. Навесні 2024 року він зник безвісти під Авдіївкою.

Після цього Саша ніби різко подорослішала. Втрата співпала з підлітковим віком — періодом, коли й без того непросто зрозуміти себе і світ. З’явилися психологічні труднощі. Вона почала працювати з психологом, шукати спосіб проживати емоції через фарби, через рух, через сцену.

Театральна студія стала для неї простором, де можна говорити про важливе без прямих слів. А денний табір у Музеї Математики — місцем, де з’явилося відчуття нормального дитинства. Ці можливості стали доступними завдяки підтримці Фонду.

Родина намагається не ставити життя на паузу. Планує, вчиться, працює. І дивиться вперед із вірою — тихою, але впертою — що попереду ще буде багато світла.

Ванесса, 12 років

Ванесса живе в Києві, ходить до ліцею, поспішає на театральні заняття й легко захоплюється новими ідеями. У її характері багато світла — того самого, яке завжди помічали в її татові.

Її батько Валентин був тренером з боксу. Його знали як людину сміливу, пряму і наполегливу — з тих, хто не відступає перед труднощами. 7 березня 2022 року він приєднався до територіальної оборони Києва. Згодом пройшов навчання у Великій Британії й вирушив на Донбас. На жаль, у жовтні 2022 року загинув — ракета влучила в БТР під час виконання бойового завдання.

Про тата Ванесса говорить із теплом. Вона пам’ятає його силу і водночас турботу. Любов до спорту й творчості — частина цієї пам’яті, яку вона несе з собою.

Сьогодні Ванесса навчається, займається в театральних гуртках, відкриває для себе нові ролі — на сцені й у житті. Разом із мамою вони мріють про перемогу України та можливість жити у вільній, незалежній державі на своїй землі — без страху і втрат.

Валерія, 10 років

Валерії — 10. Вона добре пам’ятає той ранок, коли все змінилося. У перший день повномасштабного вторгнення її тато вирішив іти добровольцем. Сказав, що якщо не вони захищатимуть Україну, то хто тоді.

Мама з двома дітьми залишилася в Києві. Було страшно — сирени, новини, невідомість. У голові безліч запитань про те, що буде далі. Але разом зі страхом жила і впевненість: Київ вистоїть.

Минув час. Війна триває вже четвертий рік. Валерія росте, ходить до школи, живе своїм дитячим життям — наскільки це можливо в умовах війни. Їхня мрія не змінилася — перемога України, мир у кожній родині та те, щоб всі захисники повернулися додому живими.

Софія, 12 років

Софії — 12. Вона — середня з трьох сестер. У жовтні 2023 року їхній тато загинув на Донеччині. Найменшій сестричці тоді було лише два роки.

Після звістки про загибель батька в родині запанувала тиша, у якій було багато болю й розгубленості. Мама згадує, що це був час відчаю — коли не розумієш, як рухатися далі і звідки брати сили. Софії було особливо складно. Вона замикалася в собі, важко переживала втрату, ніби намагалася вмістити в дитячому серці те, що не вміщається.

Знайомство з Фондом стало для родини точкою опори. З’явилися психологи, з якими можна було говорити про біль. Табори, де діти знову вчилися сміятися. Юридична підтримка, допомога з лікуванням, щоденна турбота.

Сьогодні дівчата займаються театром, вивчають англійську, беруть участь в арт-терапії, їздять у реабілітаційні табори. Маленькі кроки вперед поступово повертають відчуття життя.

«Бо за вами — життя», — каже мама про людей Фонду. І в цих словах — не перебільшення, а вдячність за те, що поруч знайшлися ті, хто допоміг їм пережити найскладніші моменти їхнього життя.

Максим, 12 років

Останній раз Максим бачив свого тата 24 лютого 2022 року. Того дня він вийшов з дому та пішов на захист України від російських окупантів. На жаль, через деякий час чоловік загинув, рятуючи своїх побратимів.

Після втрати в домі стало тихо. Максим довго не міг прийняти того, що сталося. Більше року він часто плакав. Мамі було страшно, що син замкнеться в собі, що біль залишиться всередині й не знайде виходу.

Поступово з’явилися люди і можливості, які допомогли йому не залишатися наодинці зі своїми переживаннями. Табори, різні заходи, підтримка — крок за кроком повернули відчуття, що про них пам’ятають.

Особливим місцем для Максима став театр. На сцені можна говорити навіть тоді, коли в житті бракує слів. Там він відкрив у собі внутрішню сміливість бути справжнім. Сьогодні їхня мрія дуже проста: мирне життя, міцне здоров’я та можливість зростати без війни.

Кіра Распутна, 8 років

Після початку повномасштабного вторгнення Кіра разом із мамою виїхала до Варшави. Там було безпечніше, тихіше, без постійних сирен. Вони пробули за кордоном певний час, але у вересні 2022 року вирішили повернутися додому. Поступово налагодили побут і намагалися відновити звичне життя — настільки, наскільки це можливо в умовах війни.

Тато Кіри загинув, захищаючи Маріуполь. Довгий час родина жила в невизначеності — тіло не повертали, не було можливості попрощатися. Лише у 2024 році Євгенія з донькою змогли провести гідне прощання й поховати чоловіка та тата. Це був надзвичайно важкий період, який вони проживали разом.

Кіра — дуже творча. Вона займається в модельному агентстві, любить фотографуватися, самостійно обирає собі одяг і створює образи. Їй важливо відчувати красу й світло довкола. Вона також відвідує заняття з арттерапії, багато малює — через творчість проживає свої емоції й знаходить внутрішню рівновагу.

Євгенія раніше працювала баристою, зараз не працює й отримує державну допомогу. Вона намагається бути для доньки опорою, підтримкою, фактично поєднуючи в собі роль і мами, і тата. Вони багато часу проводять разом — ходять у кіно й театр, відвідують виставки, їздять на море. Кіра часто гостює у бабусі на заході України — зміна обстановки допомагає їй відновлюватися.

Попри втрату, вони тримаються разом, підтримують одна одну та вірять, що попереду — майбутнє, у якому буде більше світла, ніж болю.

Мрії, які об’єднують

Якщо запитати цих дітей, про що вони мріють, відповіді звучать по-різному — але сенс один. Перемога, мир, повернення додому та можливість жити без сирен і будувати майбутнє, не озираючись на війну.

У цих мріях немає надмірних амбіцій. Є лише потреба в безпеці, у спокої та праві на звичайне дитинство.

За чотири роки Фонд «Діти Героїв» став для тисяч дітей системною опорою — психологічною, освітньою, гуманітарною, юридичною. Підтримка психологів, навчальні можливості, табори, юридичний супровід, допомога з лікуванням — це конкретні кроки, які допомагають родинам вистояти в найскладніші періоди.

Але понад усе — це відчуття, що вони не залишилися сам на сам із втратою. Що поруч є дорослі, які пам’ятають, підтримують і допомагають рухатися вперед. Бо дитинство не має завершуватися через війну. І поки триває боротьба за країну, триває й боротьба за право цих дітей жити, мріяти і розвиватися.